НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ МАЙСТЕР УКРАЇНСЬКОЇ НОВЕЛИ

(до 150-річчя від дня народження Василя Стефаника)

«Се правдивий артист із божої ласки,

яким уже нині можемо

повеличатися перед світом» (І. Франко)

Геніальний український письменник Василь Стефаник – автор понад сімдесяти новел, серед яких «Камінний хрест», «Новина», «Кленові листки» та інші, увійшов у літературу як неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Його «гірка, пориваюча, закривавлена поезія» стала тим чудодійним зіллям, що зцілює хворі душі, повертає до рідної України її зрадливих синів, які блукають чужими світами, загубивши стежку до отчого дому. Усі дослідники творчості Стефаника вказували на надзвичайну художню майстерність письменника, уміння вкласти в мінімум слів максимум виражальності. Іван Франко назвав його найбільшим артистом, який існував в українській літературі з часів Шевченка. Таке визнання майстра новели свідчить про його непересічний талант і особливе місце в українській літературі.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в селі Русів на Станіславщині (сьогодні це Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Батько В. Стефаника був працьовитим та вимогливим. Він хотів дати синові найкращу освіту.

Майбутній новеліст навчався три роки в рідному селі, три роки – у Снятинській школі, потім 1883 року вступив до Коломийської гімназії, яку не закінчив, бо його виключили за участь у Покутській трійці 1890 року.

Василь Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 року. Того ж року він став студентом медичного факультету Краківського університету, де вчився до 1900 року. Університет покинув, бо медицина його не цікавила.

1897 року новели Василя Стефаника вперше були опубліковані у львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Автор писав їх російською, польською та чеською мовами.

1899 року у Чернівцях побачила світ перша збірка прози Василя Стефаника «Синя книжечка». 1900 року у Львові вийшла друком друга збірка письменника «Камінний хрест».

1903 року Василь Стефаник відвідує Київ, де знайомиться з Михайлом Старицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Миколою Вороним. Також письменник був знайомий з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак. У них було троє синів, та після десяти років щасливого сімейного життя Ольга померла. У 43 роки Василь Семенович став удівцем, сам виховував дітей. Більше він не одружувався.

Був депутатом австрійського Віденського парламенту з 1907 до 1918 року. Захищав інтереси селян аж до розвалу Австро-Угорщини.

7 грудня 1936 року письменник помер від серцевого нападу. Похований, згідно із заповітом, у Русові біля матері.

«Першим українським новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем тяжкого слова», «сільським філософом» називають Василя Стефаника.

...У його новелах не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю у смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки та феї. Не про народних героїв-богатирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боці двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Василь Стефаник.

Кожна його новела – це картина Трагедії селянського житія, трагедії разючої бідності, безнадійної самітності, невимовної туги від розлуки з рідною землею, і світ, повний смутку й водночас – несказанної краси та любові до людини, входить у серце і не дає спокою, ятрить болем душу.

Кожен твір Василя Стефаника – це безприкладна творча праця, згусток нервів письменника, трагедія душі, вистраждана у слові. Він довго виношував свої задуми, розповідав про них спочатку в товаристві друзів, перевіряв кожне слово, ніби добирав матеріал на пам’ятник. Коли нарешті зачинявся в кімнаті й сідав писати – нічого не виправляв. Що не подобалося – палив і починав знову.

– Не пиши так, бо вмреш, – говорив йому приятель Кирило Гаморак.

«Я писав тому, щоби струни нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося... Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».

Дехто схильний був бачити у Стефаникові песиміста, людину, що зневірилася й тужить, впавши в розпач. Але якщо письменник зумів віднайти в душах читачів такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, – то це оптимізм.

Таке слово Василя Стефаника, такі найпоетичніші його прозові новели, що стоять поруч із огненною поезією Т. Г. Шевченка.

Кожна новела В. Стефаника проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і немає жодної новели, витвореної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя письменника або близько знаних людей.